Інститут законодавчих ідей

  • Eng

    Рішення КСУ про конституційність указу щодо розпуску Ради: 3,5 мільйонів і вирішуйте самі

    Newsletter

    До рішення Конституційного Суду України увесь розгляд справи про визнання незаконним указу президента про розпуск парламенту крутився навколо одного найважливішого правового питання: “Коли коаліція припинила свою діяльність, і чи мав президент конституційне право на розпуск?”.

    Опублікований 20-го червня опис рішення КСУ у багатьох викликав як мінімум деяке здивування. Чому? Бо КСУ вирішив:

    1. “Конституційний конфлікт” (як Суд назвав ситуацію, яка виникла) є причиною прогалини в законодавстві, яку парламент не “залатав”, а положень, які містить Конституція, недостатньо для розкриття питання припинення діяльності коаліції. Тому витлумачити не вдасться.
    2. Влада у нас – народ. Тому нехай цей конфлікт вирішує він. На виборах.

    Зважаючи на те, що детальні положення, які регулювали діяльність коаліції, з Регламенту ВРУ було виключено ще в 2010 році,  єдиним законодавчим актом, який сьогодні регулює діяльність коаліції, залишилася Конституція.

    А єдиним органом, який має право тлумачити положення Конституції, є Конституційний суд України. За виконання цієї важливої функції кожен з чинних 17 суддів отримують заробітну плату в середньому у розмірі 200 000 гривень, що в сукупності ледве не дотягує до 3,5 мільйонів.

    До речі, народ, відповідно до Конституції, як єдине джерело влади реалізує цю владу як безпосередньо (наприклад, вибори), так і опосередковано – через органи державної влади. До останніх належить і КСУ.

    Але своїм рішенням суд фактично самоусунувся. Бо правового вирішення КСУ чомусь знайти не вдалось. Хоча на засіданні судді ставили дуже точні, правові та незручні для обох сторін питання.

    І доки фінального тексту немає, в якому, сподіваємось, буде обґрунтування прийнятого рішення, пропоную проаналізувати головні аргументи сторін і з’ясувати, чи були причини для такого рішення.

    Конституція від коаліції вимагає лише 2 речі:

    1) Кількість – аби вона складалася з не менш як 226 депутатів;

    2) Діяльність – вносити пропозиції щодо кандидатур прем’єра та членів Кабінету міністрів України.

    У президента ж з’являється право розпустити парламент, якщо:

    1)   коаліція припинила свою діяльність, і

    2)   через 1 місяць коаліція так і не була створена.

    Аргумент президента №1.

    Коаліція припинила свою діяльність 29 березня 2016 року з виходом фракції Радикальної партії

    Датою припинення діяльності коаліції Зеленський вважає 29 травня 2016 року (оголошення про вихід фракції “Радикальної партії”). Депутати  17 травня 2019року (оголошення про вихід фракції “Народного фронту”).

    Тобто сторона президента апелювала саме до кількісної вимоги.

    Менше з тим, 29 березня 2016 року в коаліції лишилися лише НФ та БПП, загальна кількість яких дійсно складала менше необхідних 226.

    Аналіз стенограми засідання того дня вказує, що БПП (135) і НФ (81) разом налічували 216 депутатів. І хоча цього ж дня ще 3 депутатів долучилися до БПП, чим збільшили загальний склад коаліції до 219, цього все ще було недостатньо.

    Але!

    Представник президента чомусь не згадує, що:

    1) після дати припинення коаліції парламентарям за Конституцією дається 30 днів для формування коаліції,

    2) єдиною функцією коаліції за статтею 83 Конституції є пропозиції щодо формування уряду.

    Конституція не вимагає, щоб це була “нова” коаліція. Тому БПП законно “добив” свій склад шляхом збільшення членів своєї фракції. І вже напередодні обрання нового складу КМУ 13 квітня 2016 року (дата, яка депутатами та головою ВРУ булаозвучена як збори коаліції, на яких прийнято рішення пропонувати новий склад КМУ) БПП вже налічував 145 депутатів, а НФ  81 депутата, що в сумі дало необхідні 226.

    Тому, фактично, напередодні голосування за новий уряд, коаліція у складі БПП і НФ відновила свій кількісний склад. Більше того, надавши пропозиції щодо складу уряду, підтвердила поновлення своєї діяльності протягом місяця, наданого Конституцією.

    Вже за місяць необхідна кількість депутатів коаліції у складі БПП і НФ знову зникла:

    Травень 2016 = 224

    Січень 2017 = 222

    Січень 2018 = 219

    Проте це не має значення, адже наступною датою, коли коаліція мала виконати свою функцію (надання пропозицій щодо членів уряду) було 22 листопада 2018 року. Йдеться про призначення 2 міністрів – фінансів та у справах ветеранів. На той момент, Прем’єр Гройсман озвучив під стенограму, що ці кандидатури були узгоджені з коаліцією.

    Як висновок, кількісно дві фракції, які де-юре у ній залишилися, дійсно втратили необхідну кількість членів (хоч і значно пізніше, ніж заявлено представником президента), проте функціонально коаліція підтвердила своє існування і в 2016, і наприкінці 2018 року.

    Аргумент депутатів №1.

    У коаліцію входили не лише члени фракцій, а й позафракційні, тому кількість ніколи не була меншою за 226

    Цей аргумент парламентарі обґрунтовують тим, що, по-перше, Конституційний Суд ще у 2010 році висловив свою думку, що позафракційні можуть входити до коаліції. А, по-друге, на день формування коаліції у 2014 році вона налічувала 302 члени, що складає більше, ніж склад усіх 5-ох фракцій. Останній, на думку депутатів, складає 289 членів. З цієї причини, без позафракційних депутатів навіть утворити коаліцію не можна було.

    Але!

    Це не зовсім так. Адже станом на 27 листопада 2014 року відповідно достенограми засідань парламенту, фракція БПП налічувала 146 членів, НФ – 83, Самопоміч – 32,  партія Олега Ляшка – 22, Батьківщина – 19, що в сумі складає 302 члени.

    Крім того, коаліційну угоду підписали усі її члени, серед яких були лише голови фракцій. Та й в тексті угоди чітко зазначено, що “коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України восьмого скликання формується депутатськими фракціями”.

    Відсутність підписів позафракційних депутатів в тексті коаліційної угоди та підтверджений кількісний склад коаліції станом на дату її формування доводять, що з дня формування коаліції в неї входили лише фракції депутатських партій і жодного позафракційного.

    Чому ж парламентарі так наполягають на участі позафракційних?

    Чи могли після формування коаліції увійти позафракційні члени? Так, могли. Але жодних змін до коаліційної угоди внесено так і не було.

    Чи могли інші фракції входити до коаліції? Так, могли. І, де-факто, входили. Бо 14 травня 2016 року, в день обрання нового уряду голосували з одного боку БПП та НФ, а з іншого – група “Воля народу” та “Відродження”. Ті самі партії голосували і за призначення 2-х міністрів наприкінці 2018.

    Можливо, відповідь лежить не в юридичній площині, а в репутаційній. Адже дуже довго позиціонуючи себе виборцям як принципові проукраїнські сили, визнання коаліції з групою “Воля народу” та “Відродження” – “колишніми членами Партії регіонів, які сьогодні сформовані в олігархічні групи”, як сказав Олег Ляшко, напередодні виборів, припускаю, мали б серйозні електоральні наслідки. Можливо, тому парламентарі не хочуть визнавати наявність реальної коаліції з колишніми регіоналами, натомість наполягають на позафракційних депутатах.

    Аргумент президента №2.

    Якщо нова коаліція була створена, мала бути підписана і нова коаліційна угода, а її підписано не було, тому і коаліції не існує

    Все б так, але жодна норма закону не вимагає укладати коаліційну угоду. Як вже було сказано, у 2010 було скасовано великий масив статей Регламенту ВРУ, які детально визначали діяльність коаліції.

    Небажання протягом останніх років врегулювати цю прогалину пояснюється просто –

    прекрасна можливість кожному трактувати ці положення на власний розсуд.

    Зараз коаліційна угода це політичний, а не юридичний  документ. Відповідальність за її невиконання немає. Так само як і її не підписання. Тому підписання коаліційної угоди це вибір її учасників, і аж ніяк не навпаки.

    Аргумент депутатів №2.

    Не президенту встановлювати факт припинення діяльності коаліції, а голові ВРУ

    Парламентарі вважають, що лише оголошення спікером 17 травня 2019 року з трибуни ВРУ про припинення діяльності коаліції можна вважати достатнім підтвердженням цього факту.

    Але

    Знову ж таки, у законодавстві ви не знайдете жодної згадки про таку вимогу. Все це містили скасовані норми Регламенту ВРУ. Тому зараз це питання не регулюється жодним чином! Парламент пам’ятає про повноваження, які пам’ятати вигідно, а все інше  забуває – наприклад, вести списки членів коаліції та публікувати їх.

    Замість висновків

    Парламент потрапив у свою ж пастку. Ситуація, яка склалася – прямий наслідок наявності правових прогалин, які 9 років ніхто не вирішував. Погодьтесь, зручно залишати можливість для маневру і залежно від ситуації викручувати закон на свою користь. Зараз цим користуються обидві сторони.

    Великі надії покладали на Конституційний суд як на єдиний орган, який уповноважений тлумачити Конституцію. Але, оцінюючи його рішення, і він вирішив не брати на себе цю відповідальність.

    Тетяна Хутор, спеціально для УП

    Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

     

    Джерело: Українська правда

    Зашейримо!
    Ми у соцмережах
    Завжди відкриті до
    питань та пропозицій
    legislative.ideas@gmail.com