Чого бракує в українському «чеклісті» на шляху до ЄС?

Останнім часом чимало критики викликало рішення України застосовувати санкції проти власних громадян, зокрема політиків та опонентів влади. Серед них – колишній президент України Петро Порошенко, колишній народний депутат Борислав Береза, колишній керівник Офісу Президента Андрій Богдан та інші.

Водночас важливо одразу провести чітку межу: сама можливість застосовувати санкції проти громадян України не є чимось унікальним. Відповідні правові механізми в Україні існують давно. Європейський Союз також у виняткових випадках може застосовувати санкції до власних громадян – якщо йдеться про доведену загрозу безпеці.

Проблема полягає не стільки в самому застосуванні санкцій, скільки в тому, як саме вони запроваджуються, наскільки переконливо обґрунтовані та наскільки прозорою є ця процедура.

Коли рішення РНБО ґрунтуються на засекречених матеріалах, а людина, щодо якої застосовують санкції, не має доступу до висунутих проти неї звинувачень і фактично позбавлена можливості повноцінно захистити себе, така процедура дедалі менше нагадує інструмент протидії загрозам і дедалі більше – механізм внутрішньополітичного тиску.

Це неминуче підриває довіру до всієї санкційної системи.

Україна вже програла першу справу щодо санкцій у Європейському суді з прав людини. І є всі підстави очікувати, що це не буде останній подібний випадок.

Ще одна проблема – відсутність ефективного механізму оскарження санкцій. Людина не може належним чином захистити свої права навіть тоді, коли підстави для продовження санкцій уже зникли. У суді ситуація також залишається складною: Верховний Суд фактично уникає оцінки обґрунтованості самих підстав для застосування санкцій.

Такий підхід важко назвати сумісним із європейськими стандартами. І він лише посилює недовіру до української санкційної системи.

Членство в ЄС передбачає імплементацію санкційних регламентів Євросоюзу, які є актами прямої дії. Але для того, щоб українська санкційна політика була передбачуваною, ефективною та відповідала стандартам захисту прав людини, Україні ще потрібно створити низку необхідних механізмів.

Одна з помітних відмінностей між українським та європейським підходами – відсутність спеціального механізму, який дозволяв би санкційним органам окремо авторизувати певні операції або дії, якщо вони не суперечать меті санкцій.

Через це санкції можуть завдавати так званої «побічної шкоди» людям і компаніям, які самі під санкціями не перебувають. Йдеться, зокрема, про ділових партнерів, працівників та членів сімей санкціонованих осіб.

У деяких випадках наслідки можуть відчувати навіть цілі сектори економіки, якщо через санкції блокується діяльність великих підприємств.

Показовим є спір щодо поділу майна між подружжям Порошенків.

Дружина колишнього президента, яка сама не перебувала під санкціями, у суді апеляційної інстанції змогла відстояти право користуватися своєю часткою майна. В іншій, подібній, але непублічній справі суди кількох інстанцій відмовили в аналогічному рішенні.

Така різниця у підходах лише підкреслює очевидну потребу в єдиних, чітких і прозорих правилах застосування санкцій в Україні.

Ще одна прогалина – відсутність повноцінної системи звітування про застосування санкцій, ефективного моніторингу активів та дієвих механізмів запобігання обходу санкцій.

У країнах ЄС за порушення санкцій передбачена відповідальність. В Україні ж досі немає повноцінного механізму покарання за їх обхід.

Рішення цієї проблеми існує вже давно, однак відповідний законопроєкт понад рік не може пройти через парламент.

Інститут законодавчих ідей спільно з більш ніж десятьма державними органами розробив комплексний законопроєкт, який має привести українське санкційне законодавство у відповідність до європейських стандартів.

У січні 2025 року Володимир Зеленський подав його до Верховної Ради як невідкладний.

Проте досі «не вистачає голосів».

З одного боку, цьому заважає політична доцільність. З іншого – депутати не поспішають запроваджувати відповідальність за обхід санкцій, доки не будуть вирішені фундаментальні проблеми самої санкційної системи.

У результаті політичні міркування та небажання брати на себе додаткову відповідальність, схоже, переважають над стратегічними інтересами держави та базовими вимогами верховенства права.

Необхідність реформування санкційної політики очевидна вже давно. І, схоже, з цим погоджуються представники різних сторін. Проте політичний процес зайшов у глухий кут через два принципово різні підходи.

Перший – швидке політичне рішення: просто вивести громадян України з-під дії санкцій, не змінюючи саму систему. Але тоді залишиться система, яка й надалі буде значною мірою непрозорою, непередбачуваною та залежною від політичної кон’юнктури.

Другий підхід складніший, але стратегічно значно важливіший – використати нинішню ситуацію як можливість для комплексної реформи. Йдеться про чіткі правила, прозорі процедури та реальні гарантії захисту прав людини відповідно до європейських стандартів.

Без зовнішнього стимулу українській владі навряд чи вдасться найближчим часом досягти політичного консенсусу щодо того, яким саме шляхом рухатися.

Саме тому Європейський Союз може відіграти тут вирішальну роль.

Якщо узгодження українського санкційного законодавства з правом ЄС – acquis communautaire – стане окремим критерієм у переговорах про вступ, це створить для України необхідний стимул завершити реформу, яка давно назріла.

І водночас допоможе перетворити санкційну політику з інструменту, який викликає дедалі більше запитань, на прозорий, передбачуваний та ефективний механізм захисту держави — відповідно до європейських стандартів.